Парламент Західної України: фантазії, обриси, перспективи

Питання єдності української нації та соборності Української держави залишається засадничою темою будь-яких політичних дискусій усіх років незалежності, а її активізація в кожну виборчу кампанію лише підтверджує той факт, що підстави для сумнівів мають вагоме підгрунтя. Останні ж події, пов’язані з відторгненням від України частини територій шляхом незаконних референдумів, підкріплених таємною військовою інтервенцією, вказують радше на правоту тих, хто наважується заперечувати політичну єдність та культурну гомогенність українського народу. Той факт, що навіть апологети унітарності визнають неможливість таких сценаріїв в одних регіонах – і значну вірогідність в інших, уже побіжно вказує на суттєві відмінності в політичній самоідентифікації мешканців різних областей України, і це відображається не лише в лояльності чи пасивній реакції на сепаратизм та окупацію, але й – у мирний час – у впертій, майже месіанській підтримці «своїх», «місцевих» політиків на противагу «чужим», «зайдам».

Попри розхожі уявлення, подібний стан речей характеризує настрої не лише Південного Сходу, але й Заходу України – і це найперше виражається через позиціонування «західняків» у ролі носіїв «чистої», «незіпсованої» українськості (не тільки в побуті, але дедалі частіше і в публічному просторі – у широкому спектрі від націоналістки Ірини Фаріон до ліберальних Юрія Андруховича та Олександра Бойченка). У виборчій лихоманці протистояння «своїх» і «чужих» переростає у хворобливу демонізацію «варварів» чи то зі Сходу, чи то із Заходу, намагання мобілізувати електорат на підставі не конструктивних програм, а радше недопущення «найбільшого зла» в особах провідних політичних сил і лідерів, беззаперечно асоційованих з тієї чи іншою частиною України.

Задум цього дослідження у значній мірі мотивований певним розчаруванням результатами останніх парламентських виборів, які, попри панування президентського гасла «Час єднатись», засвідчили, що навіть трагічні внутрішньополітичні події та зовнішня агресія не можуть об’єднати суспільство перед викликами життя і смерті. Очевидно, що саме лиш декларування єдності та словесні осідчення в любові до Криму чи інших вибухонебезпечних регіонів ніяким чином не вирішують ситуації, адже не пропонують ані нового суспільного договору, ані чіткої і адекватної часу національної ідеї, проекту національного будівництва XXI ст. Нарешті, заперечується сам факт відмінностей між настроями мешканців різних українських територій, а будь-який безпристрасний дослідник цих питань балансує на межі суспільного осуду, щоразу наражаючись на обвинувачення в «національній зраді» і «сепаратизмі» при спробах неканонічної постановки проблеми. Як наслідок, хвороба залишається недіагностованою, а «пігулки» та «припарки», що їх прописують патріоти-оптимісти, лише загострюють перебіг недуги в очікуванні неминучої кризи, наслідки якої можуть виявитись трагічними для пацієнта.

Повний текст

Проект підготований Святославом Вишинським для Громадської організації «Інститут західно-українських студій» за результатами Позачергових виборів народних депутатів України 26 жовтня 2014 р.